← Дослідження
2026 · Науковий журнал «Український інформаційний простір», № 17

Зміни в роботі новинних медіа України під час війни: теоретичний аспект

Опубліковано онлайн 4 травня 2026 · Андрій Яніцький

Ця стаття також доступна англійською.

Як цитувати: Яніцький, А. (2026). Зміни в роботі новинних медіа України під час війни: теоретичний аспект. Український інформаційний простір, (17), 79–91. https://doi.org/10.31866/2616-7948.1(17).2026.359190
Повний текст статті — на сайті журналу: ukrinfospace.knukim.edu.ua. Стаття опублікована у відкритому доступі за ліцензією Creative Commons Attribution 4.0.

Анотація. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну у 2022 році вплинуло на всі сфери життя, зокрема й на медіа. До глобальних технологічних, економічних та політичних викликів додалися нові безпекові та адміністративні. Українські медіа вже були послаблені через російське вторгнення 2014 року та пандемію COVID-19. У цих умовах вони звернули увагу на журналістику залучення, зокрема на членську модель фінансування. Після вторгнення 2022 року ситуація погіршилася. Протягом перших 1000 днів закрилися 329 українських видань. Попри це, українські медіа наростили довіру аудиторії після вторгнення, про що свідчить дослідження медіаспоживання в Україні. Однією із причин стійкості українських медіа під час війни може бути розвиток спільнот навколо медіа, журналістика залучення (engaged journalism), у чому й полягає актуальність статті.

Метою роботи є систематизація теоретичної бази та підходів до феномена журналістики залучення, щоб визначити місце українських медіа в цьому контексті та сформувати надійну теоретичну основу для подальших емпіричних досліджень. Стаття має теоретико-оглядовий характер з ілюстративними емпіричними прикладами. У роботі використані теоретичні методи, зокрема аналіз, синтез, формалізація, узагальнення, порівняння. Результатом дослідження є 7-компонентна концептуальна модель спільноти медіа як найбільш активної частини аудиторії, що дасть змогу порівнювати спільноти медіа не тільки за кількісними, але й за якісними ознаками.

Ключові слова: журналістика залучення, журналістика участі, медіаспоживання, довіра до медіа, інформаційна стійкість, трансформація медіаландшафту.

Примітка щодо тексту нижче: розділи від «Актуальність проблеми» до «Висновків» — це детальний структурований переказ статті (крім анотації вище, яка наведена дослівно), а не дослівний текст. Щоб прочитати статтю слово в слово, скористайтеся посиланням на сайт журналу вище.

Актуальність проблеми

Повномасштабне вторгнення Росії 24 лютого 2022 року поставило українські редакції перед подвійним навантаженням: до глобальних викликів, з якими стикається журналістика в усьому світі, додалися виключно українські, спричинені війною. Автор виокремлює серед суто українських викликів різке погіршення безпекової ситуації (за перші 1000 днів повномасштабної війни закрилися 329 видань, за даними Інституту масової інформації), примусове об'єднання провідних телеканалів у спільний ефір «Єдині новини» відповідно до рішення РНБО від 18 березня 2022 року, а також масове переміщення редакцій і журналістів з окупованих територій.

Глобальні виклики автор поділяє на технологічні, політичні та економічні. Технологічні розмивають межу між професійною й непрофесійною журналістикою та ставлять нові етичні питання — зокрема, наскільки взагалі можлива відстороненість журналіста, який висвітлює війну за незалежність власної країни. Політичні виклики пов'язані зі світовою кризою довіри до традиційних медіа як «вартових» інформації на тлі зростання популізму та ставки політиків (включно з Володимиром Зеленським після 2019 року) на пряме спілкування з аудиторією через соціальні мережі. Економічні виклики — це сукупний ефект попередніх: скорочення рекламного ринку, згортання донорського фінансування (зокрема USAID) і відсутність системної державної підтримки, помножені на кадрову кризу через мобілізацію, міграцію та відтік журналістів із професії.

Постановка проблеми

На тлі цих викликів дослідження медіаспоживання в Україні (Internews Ukraine, 2025) фіксує парадокс: попри всі труднощі, довіра аудиторії до українських медіа після вторгнення зросла. Автор наголошує, що причини цього зростання поки що лише з'ясовуються, і однією з гіпотез називає поширення журналістики залучення — зокрема запуску читацьких спільнот із членськими моделями фінансування. Це саме гіпотеза, а не доведений висновок: авторка/автор прямо вказує, що підтвердити зв'язок може лише окреме емпіричне дослідження.

Стаття фіксує зміну масштабу явища: якщо у 2021 році платні читацькі спільноти були поодинокими експериментами окремих редакцій, то до 2025 року їх розвиток перетворився на тренд — міжнародна організація Institute for War and Peace Reporting провела навчання для понад 30 регіональних медіа, які вже мають або створюють спільноти. Автор особисто залучений до організації цього навчання. Найуспішніші «community-first» видання, за даними, озвученими представниками The Ukrainians Media та The Kyiv Independent у жовтні 2025 року, формують понад половину бюджету за рахунок добровільної підтримки читачів.

Автор окреслює межі поняття «журналістика залучення» (engaged journalism): це систематична взаємодія медіа з аудиторією, за якої найактивніша частина аудиторії бере участь у роботі редакції. Журналістика участі (участь аудиторії у створенні контенту) — лише один із проявів цього ширшого явища. У статті найменш інтенсивним проявом залучення названо рефлективну взаємодію (коментарі, листи, пожертви), а найбільш інтенсивним — співуправління, коли аудиторія впливає на стратегічні й кадрові рішення медіа. Окремо наголошено: платний доступ до контенту (paywall) сам собою не є журналістикою залучення, хоча медіа з платним доступом теж можуть практикувати залучення з інших причин.

Стан вивчення проблеми

Теоретична рамка статті починається з концепції публічної сфери Юргена Габермаса — простору раціонально-критичної дискусії, що легітимізує владу. Автор показує, як технологічні зміни (перехід від вертикальних до горизонтальних мережевих моделей комунікації, за Мануелем Кастельсом) розмили межу між медіа й аудиторією, водночас породивши і ризики фрагментації інформаційного простору через алгоритми соцмереж (Кас Санстін), і потенціал для партисипативної культури (Генрі Дженкінс).

Далі стаття зводить в одну рамку кілька традицій дослідження спільнот загалом: теорію участі й колективного прийняття рішень Керол Пейтман, «драбину участі громадян» Шеррі Арнстайн і рівні медійної партисипації Ніко Карпентьє, класичну теорію використання і задоволення Елаю Каца, Джея Блумлера та Майкла Гуревича (яку автор звужує до двох типів потреб — практично-когнітивних і ціннісно-емоційних), теорію соціального капіталу Роберта Патнема, концепцію афективних спільнот Зізі Папачаріссі (миттєва мобілізація через спільний емоційний резонанс, а не аргументи) та теорію спільнот практики Етьєна Венгера (стійкість спільноти будується через регулярну взаємодію, спільні ритуали й норми). Окремо застосована економічна теорія управління спільними ресурсами Елінор Остром — інформація в рамках спільноти розглядається як спільний ресурс, яким можна керувати так само стійко, як і матеріальними.

На перетині цих теорій автор також переосмислює роль журналіста: класична модель «гейткіпінгу» Девіда Мензіса Вайта поступається моделі, де журналіст — радше куратор і модератор розмови, що формує спільні сенси разом з аудиторією (спираючись на Альфреда Гермінду, Кріса Пітерса і Марсела Бросму), не втрачаючи при цьому здатності встановлювати порядок денний (Максвелл Маккомбс і Дональд Шоу) і фреймінг (Роберт Ентман).

Теоретичні викладки ілюстровані трьома українськими прикладами. Спільнота The Kyiv Independent налічує понад 22 тисячі учасників (станом на жовтень 2025 року) і формує понад 70% бюджету редакції через читацькі перекази — автор тлумачить її як афективну спільноту з чіткою формалізацією. The Ukrainians Media об'єднує понад 3500 людей і розглядається як спроба побудови глибокого соціального капіталу з національною аудиторією. Волонтерська модель Ukraїner названа унікальним прикладом поєднання співтворення контенту з розбудовою спільноти відповідальних громадян.

Невирішені питання і завдання статті

Автор формулює головну проблему так: наявні описи медійних спільнот, хоч і спираються на теорію, не дають методологічної підстави порівнювати спільноти різних редакцій між собою. Тому завданням статті визначено розробку оригінальної концептуальної моделі для аналізу й порівняння медійних спільнот, придатної для подальших емпіричних досліджень.

Концептуальна модель: сім параметрів опису медійної спільноти

Головний результат статті — авторська 7-компонентна модель, що дає змогу описувати будь-яку медійну спільноту не лише кількісно (кількість учасників, розмір внеску), а і якісно. Нижче — параметри моделі з коротким описом і теоретичним підґрунтям кожного (за оригінальною таблицею статті).

7-компонентна модель аналізу медійних спільнот (Яніцький, 2026)
ПараметрЩо описуєТеоретичне підґрунтя
1. Ціннісна пропозиціяНавіщо ця спільнота існує; спільна ідея, що об'єднує учасниківПоняття «домену» у спільнотах практики Етьєна Венгера
2. Рівень формалізаціїНаявність чітких правил, процедур, розподілу ролей (наприклад, менеджера спільноти)Дизайн стійких інституцій Елінор Остром
3. Внесок учасниківЯкі ресурси інвестують члени спільноти — гроші, час, контент, експертизаПартисипативна культура Генрі Дженкінса
4. Рівень взаємодіїНаскільки учасники залучені: від рефлективної взаємодії й консультацій до співтворення й співуправління«Драбина участі» Шеррі Арнстайн, моделі партисипації Ніко Карпентьє
5. Спільні практикиПовторювані ритуали, події, символи й традиції спільнотиСпільноти практики Етьєна Венгера
6. Ціннісно-емоційні факториАфективні причини залучення — відчуття приналежності, солідарність«Афективні публіки» Зізі Папачаріссі; теорія використання і задоволення
7. Практично-когнітивні перевагиРаціональна вигода членства — знання, знайомства, ексклюзивна інформація, знижкиТеорія використання і задоволення (Кац, Блумлер, Гуревич)

За задумом автора, ця матриця дозволяє дослідникам порівнювати різні медійні спільноти між собою, виявляти сильні й слабкі місця їхньої організації та оцінювати потенціал спільнот і для фінансової стійкості редакції, і для зміцнення демократичних практик у ширшому сенсі.

Висновки

Автор доходить висновку, що поширення журналістики залучення в Україні під час війни — не ситуативна реакція на економічні й безпекові труднощі, а логічний наслідок глобальних змін медіаландшафту, які просто проявилися особливо гостро в українському воєнному контексті. Медійні спільноти, за цією логікою, стають майданчиками для продовження суспільної дискусії й зміцнення громадянської солідарності саме тоді, коли довіра до традиційних інституцій нестабільна, а інформаційний простір фрагментований.

Водночас стаття прямо застерігає від надмірного узагальнення: зростання уваги до журналістики залучення відбувається на тлі емоційної мобілізації суспільства воєнного часу — патріотизму, волонтерства, громадянської солідарності. Тому висновки про успішність і стійкість цих моделей не можна автоматично переносити на мирні контексти чи інші країни; це окремо визначено як напрям для подальших емпіричних досліджень, зокрема на післявоєнному матеріалі.

Андрій Яніцький — асистент, аспірант Національного університету «Києво-Могилянська академія». ORCID: 0009-0002-3770-4282.

Бібліографія

  1. Вдовиченко, А. М. (2024). Моделі трансформації бізнесу друкованих медіа в епоху діджиталізації. Бізнес-навігатор, 3(76), 163–167. business-navigator.ks.ua
  2. Рада національної безпеки і оборони України. (2022, 18 березня). Щодо реалізації єдиної інформаційної політики в умовах воєнного стану (Рішення n0004525-22). zakon.rada.gov.ua
  3. Arnstein, S. R. (1969). A ladder of citizen participation. Journal of the American Institute of Planners, 35(4), 216–224. doi.org/10.1080/01944366908977225
  4. Broersma, M. (2019). Audience engagement. In T. P. Vos & F. Hanusch (Eds.), The International Encyclopedia of Journalism Studies. Wiley. doi.org/10.1002/9781118841570.iejs0060
  5. Carlson, M., Robinson, S., & Lewis, S. C. (2021). News after Trump: Journalism's crisis of relevance in a changed media culture. Oxford University Press. doi.org/10.1093/oso/9780197550342.001.0001
  6. Carpentier, N. (2011). Media and Participation: A site of ideological-democratic struggle. Intellect. library.oapen.org
  7. Castells, M. (2010). The rise of the network society (2nd ed.). Wiley-Blackwell. doi.org/10.1002/9781444319514
  8. Deuze, M., & Witschge, T. (2018). Beyond journalism: Theorizing the transformation of journalism. Journalism, 19(2), 165–181. doi.org/10.1177/1464884916688550
  9. Dyczok, M., & Chung, J. (2022). Zelenskyy deploys his communication skills as a weapon of war. Canadian Slavonic Papers, 64(2–3), 146–161. doi.org/10.1080/00085006.2022.2106699
  10. Entman, R. M. (1993). Framing: Toward clarification of a fractured paradigm. Journal of Communication, 43(4), 51–58. doi.org/10.1111/j.1460-2466.1993.tb01304.x
  11. Habermas, J. (1989). The structural transformation of the public sphere: An inquiry into a category of bourgeois society. The MIT Press.
  12. Hermida, A. (2010). Twittering the news: The emergence of ambient journalism. Journalism Practice, 4(3), 297–308. doi.org/10.1080/17512781003640703
  13. Institute of Mass Information. (2024, November 18). 329 Ukrainian media outlets closed down since the start of Russia's full-scale invasion — IMI study. imi.org.ua
  14. Internews Ukraine. (2025). Ukrainian media. News consumption and trust in 2025. internews.ua
  15. Jenkins, H., Purushotma, R., Weigel, M., Clinton, K., & Robison, A. J. (2009). Confronting the challenges of participatory culture: Media education for the 21st century. The MIT Press. doi.org/10.7551/mitpress/8435.001.0001
  16. Katz, E., Blumler, J. G., & Gurevitch, M. (1973). Uses and gratifications research. Public Opinion Quarterly, 37(4), 509–523. doi.org/10.1086/268109
  17. Lasswell, H. D. (1948). The structure and function of communication in society. In L. Bryson (Ed.), The communication of ideas (pp. 37–51). Harper & Brothers.
  18. McCombs, M. E., & Shaw, D. L. (1972). The agenda-setting function of mass media. Public Opinion Quarterly, 36(2), 176–187. doi.org/10.1086/267990
  19. Ostrom, E. (1990). Governing the commons: The evolution of institutions for collective action. Cambridge University Press. doi.org/10.1017/CBO9780511807763
  20. Papacharissi, Z. (2015). Affective publics: Sentiment, technology, and politics. Oxford University Press. doi.org/10.1093/acprof:oso/9780199999736.001.0001
  21. Pateman, C. (1970). Participation and democratic theory. Cambridge University Press. doi.org/10.1017/CBO9780511720444
  22. Peters, C., & Broersma, M. J. (Eds.). (2013). Rethinking journalism: Trust and participation in a transformed news landscape. Routledge. doi.org/10.4324/9780203102688
  23. Putnam, R. D. (2000). Bowling alone: The collapse and revival of American community. In CSCW '00: Proceedings of the 2000 ACM conference on Computer supported cooperative work (p. 357). ACM. doi.org/10.1145/358916.361990
  24. Scire, S. (2025, July 28). How the Kyiv Independent reached 20,000 paying members — with no paywall. Nieman Lab. niemanlab.org
  25. Singer, J. B. (2006). The socially responsible existentialist: A normative emphasis for journalists in a new media environment. Journalism Studies, 7(1), 2–18. doi.org/10.1080/14616700500450277
  26. Singer, J. B., Heinonen, A., Domingo, D., Hermida, A., Paulussen, S., Quandt, T., Reich, Z., & Vujnovic, M. (2011). Participatory journalism: Guarding open gates at online newspapers. Wiley-Blackwell. doi.org/10.1002/9781444340747
  27. Sunstein, C. R. (2018). #Republic: Divided democracy in the age of social media. Princeton University Press. doi.org/10.2307/j.ctv8xnhtd
  28. Wenger, E. (1998). Communities of practice: Learning, meaning, and identity. Cambridge University Press. doi.org/10.1017/CBO9780511803932
  29. Wenzel, A., & Nelson, J. L. (2020). Introduction "Engaged" journalism: Studying the news industry's changing relationship with the public. Journalism Practice, 14(5), 515–517. doi.org/10.1080/17512786.2020.1759126
  30. White, D. M. (1950). The 'Gate Keeper': A case study in the selection of news. Journalism & Mass Communication Quarterly, 27(4), 383–390. doi.org/10.1177/107769905002700403